Iсторія музею та будівлі

Історія музею

За спогадами, одну з народних картин «Козак Мамай» її власник, мешканець Кобеляк, переховував у клуні в соломі, бо картину «наказали знищити як націоналістичну, щоб я не тужив за козаками». А дерев’яну скульптуру Спасителя, якою благословляли гайдамаків у Холодному Яру, колекціонер знайшов на хорах напівзруйнованого Мотронинського монастиря.

Скульптура «Спаситель» («Святитель») із Мотронинського монастиря на Черкащині

Той самий «Козак Мамай» (полотно, олія). Місто Кобеляки на Полтавщині, XVIII століття.

У хаті-музеї гуртувалися «шістдесятники». Попри те, що за помешканням на Новонаводницькій стежило «невсипне око» КДБ і відвідувачі хатнього музею часто наражалися на переслідування та репресії

Врятовані унікальні предмети народної культури та побуту XVI – ХХ ст., ікони, козацькі реліквії, – все, що несло в собі дух українства, таврований офіційною ідеологією, знайшло прихисток під дахом садиби на вулиці Новонаводницькій у Києві. Власне, у комуністичній імперії сам факт існування приватного музею був викликом системі, зухвалою «антирадянщиною», тим дошкульнішою, що експонати промовляли до відвідувачів мовою того, здавалося б, «загубленого світу», яку кожен дивовижним чином пам’ятав.

У хаті-музеї гуртувалися «шістдесятники». Понад 30 років поспіль, в епоху уніфікованої сірості, саме сюди «інтелектуальна фронда» йшла шукати барви і смисли. Попри те, що за помешканням на Новонаводницькій стежило «невсипне око» КДБ і відвідувачі хатнього музею часто наражалися на переслідування та репресії.

Музей вийшов з «підпілля» наприкінці 1980-х рр., коли почалися тектонічні геополітичні зміни в державі. Високих зарубіжних гостей, які відвідували Київ, керівництво УРСР стало приводити до Івана Гончара, оскільки його багата, науково скомпонована збірка українських старожитностей перевершувала закриті фонди багатьох «офіційних» музейних установ.

Визнання на державному рівні музей отримав лише за незалежності України. 

18 червня 1993 р. Іван Макарович помер, так і не побачивши оновленого музею. За справу його життя взявся племінник, названий син, художник і музеєзнавець Петро Гончар.

Іван Гончар в експозиції свого «хатнього» музею (1980-і роки)

18 грудня 1991 р. Президент Леонід Кравчук підписав доручення про створення музею І.М. Гончара та про його розміщення в будинку колишнього військового генерал-губернатора по вулиці Січневого повстання, 29 (нині вул. Лаврська, 19). Проте документ, мов паперовий літачок, роками кружляв у коридорах інертних та відверто байдужих київських інституцій. 

18 червня 1993 р. Іван Макарович помер, так і не побачивши оновленого музею. За справу його життя взявся племінник, названий син, художник і музеєзнавець Петро Гончар.

Відтак Президент Кравчук адресував столичному голові доволі емоційне письмове розпорядження: «Це питання занадто затягнулося. Слід терміново поставити крапку, хоч би з поваги до пам’яті покійного».

На сьогодні збірка музею нараховує понад 27 тис. музейних предметів

18 грудня 1991 р.

Президент Леонід Кравчук підписав доручення про створення музею І.М. Гончара

18 червня 1993 р.

Іван Макарович помер, так і не побачивши оновленого музею

1994 р.

музей був підпорядкований Київській міській адміністрації

2 грудня 1999 р.

вийшов Указ Президента України «Про створення Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара»

У 2009 році

УЦНК «Музей Івана Гончара» здобув статус національного33

Петро та Іван Гончарі (1980-і роки)

Отже, на початку 1994 р. музей був підпорядкований Київській міській адміністрації, проте його будівля ще три роки перебувала на балансі Міністерства оборони. 

У приміщенні на 1570 кв. м. частково відремонтованими виявилися лише чотири кімнати. Окремі кімнати ще слугували гуртожитком оборонного відомства.  З історичного підвального приміщення XVIII ст. було вивезено 250 тонн будівельного сміття.

За відсутністю фінансування ремонтні роботи відтерміновувалися в часі. 

І лише завдяки резонансу в медіа, клопотанню депутатів, творчої еліти, а врешті — втручанню Президента Леоніда Кучми, унікальну установу було врятовано і зафіксовано нові масштаби її творчого потенціалу. 2 грудня 1999 р. вийшов Указ Президента України «Про створення Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара».

Суть концепції Центру полягала в тому, щоб не лише облаштувати садибу під музей, але й саму архітектурну пам’ятку зробити елементом експозиції. Необхідно було реставрувати центральну споруду садиби XVIII ст. і два західні флігелі,  побудовані в кінці ХІХ ст.

Через бюрократичну тяганину і недофінансування відкриття першої черги музейних експозиційних залів постійно відкладалося і стало можливим лише 22 серпня 2004 р. 

Офіційне відкриття першої постійної експозиції: начальник Головного управління культури КМДА Олександр Биструшкін вручає директорові Музею Петру Гончару символічний ключ (22 серпня 2004 року). Фото Анатолія Заїки.

На сьогодні збірка музею нараховує понад 27 тис. музейних предметів. 

Фонди Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» поповнюються цінними знахідками, виявленими науковцями під час експедицій селами різних регіонів України, а також завдячуючи численним благодійникам-дарувальникам. Настав час модернізації і оновлення, осучаснення як самої експозиції, так і загалом діяльності музею.

Історія будівлі

Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» розташований в історичній будівлі – казенному домі генерал-губернатора, спорудженому в 1757-1762 рр.

У 1706 р.  тут було закладено фортецю, на території якої пізніше збудували садибу для генерал-губернатора.

Проєктував її Семен Карін (1733 – 1797 рр.), який почав свою творчу кар’єру ще підлітком  – був помічником архітектора у  артілі майстрів, що споруджувала Андріївську церкву.

Садиба складалася з центральної двоповерхової будівлі у стилі бароко, з двох флігелів та огорожі з брамою. З каменю було вимурувано тільки цокольну частину будинку, вона й зберіглася до наших днів, а от другий поверх, дерев’яний, 1782 р. знищила пожежа.

Садибу використовували і як польову аптеку, і як губернську скарбницю, як комісаріатське відомство, й інтендантський склад. За радянської доби будинок також слугував як військовий склад, а з середини ХХ ст. – як гуртожиток Київського військового округу

Будівлю проєктував Семен Карін (1733 – 1797 рр.), який почав свою творчу кар’єру ще підлітком — був помічником архітектора у артілі майстрів, що споруджувала Андріївську церкву.

Під час реконструкції 1806 – 1809 рр. верхній поверх для надійності виклали з цегли, нові фасади декорували у класичному стилі, тож будівля набула майже такого вигляду, як зараз. На місці північного флігеля виріс двоповерховий цегляний корпус, у якому тепер розміщені адміністрація і наукова частина музею.

Згідно з архівними документами, генерал-губернатор Федір Воєйков  мешкав у цьому будинку у 1766–1775 рр.  

Відтак садибу використовували і як польову аптеку, і як губернську скарбницю, як комісаріатське відомство (воно, власне, і профінансувало згадану реконструкцію), й інтендантський склад. 

За радянської доби будинок також слугував як військовий склад, а з середини ХХ ст. – як гуртожиток Київського військового округу. 

У 1979 р. будівлю було оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення, однак навіть у 1994 р., коли її передали у користування Музею Івана Гончара, тут мешкали сім’ї військовослужбовців, які було відселено впродовж десяти років.

У 2001–2004 рр. садибу було реставровано, і 22 серпня 2004 р. було відкрито першу експозицію музею.

купайло

Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту